Головний рабин Києва і України громад Прогресивного Юдаїзму Олександр Духовний — один із тих, хто під час війни опікується не лише духовним здоров’ям українців, але й їхнім повсякденним буттям. Найперше — через Фонд підтримки України, який прогресивні юдеї створили одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Зокрема фонд займався евакуацією людей з гарячих точок, а тепер продовжує підтримувати тих, хто потребує допомоги. Рабин Олександр Духовний вірить у перемогу України і вважає, що Путін не розуміє, що таке націоналізм. А ще, як і годиться прогресивному юдею, переконаний, що держава повинна зробити все, аби кожна людина мала можливість бути самою собою.

Коли почалася війна, я був удома в Києві, куди за кілька днів до того повернувся з Великобританії. За кордоном я зустрічався з громадами-побратимами українських громад прогресивного юдаїзму, розповідав їм про ситуацію в Україні. Вони переконували мене не повертатися в Київ, утім я не міг уявити, що розпочнеться війна, тому повернувся. В перший день сидів удома, а наступного дня мій товариш, з яким ми знайомі багато років, сказав, що в сусідньому будинку є обладнаний підвал із гарячою водою і туалетом. Ми спустилися в нього і провели там десять діб.

Паралельно ми створили Фонд підтримки України, який організовував рятувальні автобуси для вивозу людей із Києва та інших міст, наприклад, з Одеси. Я теж поїхав, хоча виїжджати з Києва дуже не хотів. Однак мені говорили, що коли я буду в безпеці, то зможу більше допомогти своїм вірянам. До того ж я згадав, як моя мама, яка пережила Голокост (вона була донькою хасидського рабина з маленького єврейського містечка Ружин, зараз це — в Житомирській області), казала, що її батькові, коли розпочалася Друга світова війна, теж пропонували поїхати всією великою родиною. Але він сказав, що не може залишити свій будинок, бо то — спадщина його пращурів. І тепер батько лежить у братській могилі. З Києва ми їхали в переповнених автобусах на північ Молдови, де провели чотири дні, а звідти потрапили в Румунію. Потім на рятувальному літаку ми прилетіли в Ізраїль. Коли в аеропорту Тель-Авіва пройшли всі митні процедури (а це була десь друга година ночі), то на виході з будівлі аеропорту нас зустрічали молоді люди з прапорцями, плакатами і цукерками. А привітання “Ласкаво просимо додому” створило теплу та зворушливу атмосферу співчуття та доброзичливості.

Я навіть не міг уявити, що дві країни, які колись називали одна одну сестрами чи братами, країни однієї віри почнуть воювати одна з одною. Так само я не можу осягнути гасло Путіна, який переконує, що він прийшов допомогти українцям знищити нацизм. Мені здається, що Путін не розуміє, що таке нацизм. Який тут нацизм, якщо 73% громадян України обрали президентом відкритого єврея, який не приховував, що він — єврей?! Як наша країна може називатися нацистською?

Путін весь час говорить про націоналізм. Але в націоналізмі, якщо він захищає мову, територію і поважає національні меншини, нічого поганого немає. Сіонізм — це теж націоналізм. Тому для мене це слово дуже важливе. Як і для всіх українців, в тому числі родини Волинець, яка врятувала мою маму, чиї імена — серед праведників народів світу та записані тут, в Єрусалимі, в музеї Яд Вашем.

Я завжди всім кажу, що народився в Україні, що я патріот України і що я її люблю. А ще я люблю українську мову, якою я вільно спілкуюся, хоча в Києві навчався в російськомовній школі. Ми навіть молитовник переклали українською, в якому зараз поруч стоять іврит і українська мова. Більше того, вже два роки наші вечірні богослужіння ми так само проводимо українською мовою та на івриті, а не російською, як було раніше. Київська громада прогресивного юдаїзму стала першою, яка це зробила. Ми, євреї, відродили іврит. І ми бережемо цю мову. Так само дуже важливо берегти українську мову, потрібно нею розмовляти. Всі, кого я знав із наших громад, які до війни говорили виключно російською, зараз спілкуються українською.

Війна — це жахливо, але вона об’єднала Україну — від титульної нації до національних меншин. Дуже багато членів моєї київської громади та інших громад прогресивного юдаїзму зараз борються з агресором в лавах ЗСУ, інші — надають волонтерську підтримку. І я пишаюся ними. Так само, як вони пишаються мною і тим, що я роблю для тих, хто приїхав в Ізраїль. Адже сюди не тільки євреї можуть приїхати, але й українські родини першої лінії.

Немає нічого такого, що мене дивує під час війни. Бо на кожній війні ґвалтують, там процвітає вандалізм, там убивають невинних людей. Те, що ми зараз бачимо в Україні, в юдаїзмі категорично заборонено. Єврейське законодавсто забороняє навіть знищувати плодові дерева, руйнувати споруди, рвати одяг і вбивати тварин без потреби. Також воно забороняє вбивати невинних людей навіть під час законних військових дій.

Найбільше мене вражає єднання народу України. Бо ми, по-перше, захищаємо суверенітет країни. По-друге, захищаємо молоду демократію. По-третє, захищаємо нашу свободу. Євреї були 40 років у пустелі, а потім стали не тільки фізично, але й духовно вільними. Україна зараз також звільняється від духовного тягаря рабства. Це мене надихає на перемогу. Бо добро завжди перемагає зло. Хочеться, щоб це сталося якнайшвидше.

Ми знаємо, скільки можновладців Західної Європи корумповані Росією. І ця іржа проникла всюди. Колись Україна зупинила монголів, які через Київську Русь йшли в Європу. Так само сьогодні Україна зупиняє зло, яке руйнує Європу. Для того, щоб ми могли це зробити, Європа повинна захистити і Україну і себе.

Мій найбільший страх і біль зараз — це те, що гинуть люди, гинуть наші військові і наші цивільні. Коли відкриваєш Фейсбук, найперше бачиш, скільки воїнів загинуло. Потім слухаєш новини і чуєш про жертви серед цивільного населення. І це найгірше, що може почути людина — про смерть інших людей.

Я не боюся смерті. Вчора навіть читав лекцію “Пекло і демони”, де разом зі слухачами ми розмірковували про те, що таке смерть з точки зору юдаїзму, а хто такі демони. Але для мене віра в те, що добро обов’язково переможе, вона остаточна. Хоча є страх, що це затягнеться, якщо Європа не зрозуміє сутності України, яка захищає себе і всю Европу.

Влада Ізраїлю, можливо, мало робить для України, але населення робить дуже багато. Тут відкрили центри допомоги українцям. Підтримують не лише тих, хто зробив алію чи має на неї право (алія — програма репатріації євреїв — прим. ред.), а всім, хто приїхав із першої родинної лінії. Їм навіть дозволяють тут працювати. В Ізраїлі живе понад 600 тисяч тих, хто колись приїхав сюди з України. І мене дуже тішить, що на цивільних житлових будинках тут висять прапори України. Утім Ізраїль дуже маленька країна, вона розміром, як Київська область. І тут повно своїх внутрішніх і зовнішніх проблем — це дуже тонка політика, ми багато чого не знаємо, що відбувається за лаштунками. Знаємо лише, як колишній прем’єр Нафталі Беннет їздив до Путіна, щоб бути посередником для переговорів між ним і Зеленським. Так, можливо, ця маленька країна робить не все, і нам хотілося б більше, але Ізраїль допомагає так, як може.

Я був у багатьох країнах. І знаю, яка красива Україна, який працьовитий український народ. Війна навчить нас багатьом прикладам, як любити інших людей, як любити свою Україну і як любити Бога. Для мене це дуже важливо. Я хочу, щоб коли ми приїжджали в інші держави, нам не співчували, а казали: “О, ви з України! Така красива, демократична, вільна держава, де всі люди щасливі, де є можливість розвиватися особистості та покращувати систему охорони здоров’я, де подолана корупція”. От таку я хочу побачити нашу країну. Милосердну, справедливу і щоб нарешті запрацювали суди справедливості.

В контексті свобод мені здається, що до війни суспільство було не готове до впровадження в Україні партнерських союзів. Але я не знаю, як буде після. В юдаїзмі, наприклад, у традиційних чи ультраортодоксальных течіях, будуть всіма руками і ногами проти. Я ж вважаю, що людина має право бути такою, якою вона народилася, а держава повинна зробити все, щоби дати кожній людині можливість бути самою чи самим собою. От такою я теж хочу бачити Україну. І якщо ми доживемо до того часу, коли дозволять партнерські союзи, і це буде визнано державою, то я, як і мої колеги в західних країнах, із радістю буду проводити такі церемонії.

Коли закінчиться війна, я повернуся в Київ, де буду разом із моїми колегами з єврейських й інших релігійних громад, з якими товаришую. У нас є Всеукраїнська рада релігійних об’єднань, до якої входить і наше об’єднання прогресивного юдаїзму. Ми робитимемо все, щоб розвивати Україну, її демократичні засади і допомагати можновладцям наповнювати не власні кишені, а кишені українців.

Інтервʼю записав Станіслав Мірошниченко. Авторка ілюстрації Анастасія Левицька. Серію матеріалів “Союзники на війні” реалізовано ГО “Точка опори ЮА” у межах проєкту Allies in Action за підтримки Freedom House в Україні.

Наш Facebook: https://www.facebook.com/fulcrumua.