У Талмуді темі молитви присвячено окремий трактат Брахот (Благословення). У ньому розглядаються питання, пов’язані з розпорядком читання щоденних молитов, їх основними складовими – Шма та Амідою, а також благословеннями до та після їжі. Згідно з Агадою три щоденні молитви – Маарів, Мінха та Шахарит – ведуть своє походження від трьох праотців єврейського народу. Авраам встановив ранкову молитву, Іцхак – післяполуденну, а Яаков – вечірню.
Таких висновків приходить Агада на підставі аналізу деяких фраз з книги Берешит. Однак у той самий час молитва в Талмуді розглядається як аналог ритуалу храмових жертвопринесень, який у біблійну епоху становив основу єврейського богослужіння. Згідно з цим варіантом, ранкова та післяполуденна молитви були встановлені відповідно до двох щоденних обов’язкових жертвоприношень, що зветься тамід, а вечірня молитва відповідала вечірньому спалюванню на жертовнику залишків денних жертв. У суботні та святкові дні, коли у Храмі приносилися додаткові жертви, було встановлено додаткову молитву Мусаф.
Саме в талмудичний період єврейська молитва почала набувати тих обрисів, які вона зберігає і донині. Головна заслуга в цьому належить визначному релігійному лідеру та реформатору Йоханану бен-Закаю. Коли після руйнування римлянами Другого Храму, народ розгублено звернувся до нього за допомогою і порадою, саме він ухвалив, що молитва (або якщо висловлюватися його словами “служіння серця”) може бути гідною заміною жертвоприношенням. З того часу вона є основою будь-якого традиційного єврейського ритуалу.
Визначаючи порядок літургії, мудреці приділяли особливу увагу громадській молитві в миньяне, якій надавалося набагато більше значення, ніж молитвам, які вимовляються на самоті. Крім того, важливу роль відігравало поняття каввана – відповідний душевний настрій у момент читання молитви. Так, наприклад, раббі Елієзер стверджував, що машинальне повторення встановлених традицією формул без відповідної напруги душі не може вважатися молитвою.
На думку Талмуда, людина повинна молитися не лише за себе, а й за інших. Саме в такому разі, коли молитва не зосереджена на потребах того, хто молиться, вона швидше буде почута. Про це свідчать численні історії талмудичних праведників, як-то: Хоні ха-Меагель та Ханіна бен-Доса, які за допомогою молитви могли лікувати хворих та викликати дощі у посушливі роки. Та й сам Всевишній, згідно з Талмудом, регулярно молиться. Про що? Про те, щоб сила Його милосердя переважала над Його прагненням до справедливого суду.
Рабин Григорій Котляр.